Саме поняття «волонтер» зʼявилось тільки в 17-18 століттях. Спочатку так назвали виключно військових добровольців, але поступово волонтерство охопило абсолютно різні сфери допомоги людям. В Україну цей термін на повну зайшов уже після відновлення незалежності. Але це не означає, що до цього часу волонтерів у нас не існувало. Просто їх називали інакше. 

Добрі справи на допомогу суспільству відомі ще з часів прийняття християнства. Так, тривалий час вразливим категоріям населення допомагали князі та церква. Особливо вирізнявся Ярослав Мудрий, завдяки якому відкрили училище для 300 юнаків-сиріт та в спеціальному статуті затвердили, що духовенство зобовʼязане піклуватись про нужденних. Згодом у першому письмовому зведенні законів — «Руській правді» — навіть зʼявилось декілька статей, присвячених захисту дітей. Такий соціальний напрям у законах був незвичним і новим для тогочасних держав. 

Багато для допомоги людям зробив і Володимир Мономах. Турбота про бідних була одним із його пріоритетів — про це Мономах зокрема згадує у творі «Повчання дітям», що став знаковою писемною памʼяткою Русі. Сестра князя, Анна Всеволодівна, теж була активною благодійницею. Вона не лише заснувала в Києві училище для дівчат, яких повністю забезпечувала, та ще й навчила їх читати, писати й займатись ремісництвом. А єпископ переяславський у 1091 році відкрив для людей перші безплатні лікарні. 

Литовсько-польський період

Ця доба принесла на українські землі нові форми доброчинності. У містах людьми опікувалися муніципалітети та православні братства, а в невеликих населених пунктах за це відповідали сільські громади. Тоді ж зʼявилися перші організовані толоки, під час яких члени громад виконували різноманітні господарські роботи. Ба більше, за законами Великого князівства Литовського, дітей бідних прошарків населення забезпечували професійним навчанням і навчали ремісництва. 

Із середини 16 століття стає популярною дворянська благодійність. Дружини багатих вельмож часто забирали сиріт та дітей із бідних родин, виховували їх та навчали разом зі своїми. А потім навіть могли видавати їх заміж зі значним приданим.

Церква й далі мала велику соціальну роль і сприяла поширенню міських братств. Це були перші в історії України незалежні громадські обʼєднання, членами яких були ремісники, шляхтичі, духовенство, а з часом і козацтво. Головною задачею братств була якраз благодійність. 

Братчики допомагали облаштовувати школи та лікарні, друкарні та бібліотеки й, звісно ж, як і церква, продовжували підтримувати нужденних. Гроші на все це волонтерство вони залучали власні або ж збирали добровільні пожертви вірян. 

Гетьмани-меценати

Одним із найактивніших благодійників був знаменитий Петро Могила, який допоміг відреставрувати багато церков та всіляко розвивав освіту. А ще — гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він опікувався Київським братством, до якого вступив разом із Військом Запорозьким, а згодом взагалі заповів усе своє майно на освітні, релігійні та благодійні потреби.

Естафету підхопили й інші. Знаним меценатом був і гетьман Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, якого взагалі вважають найвідданішим благодійником доби козацтва. За понад 20 років правління він пожертвував таку суму власних коштів, що вона перевищувала кілька річних бюджетів Гетьманщини. Мазепа активно вкладався в освіту і навіть відправляв молодь за кордон на навчання. 

А от Іван Скоропадський та Данило Апостол віддали чимало коштів на зведення церков та розвиток друкарства. Загалом для багатьох гетьманів збереження української культури, освіти та науки були одним з основних пріоритетів.

Допомога українських підприємців

З 19 століття благодійністю почали займатися відомі українські підприємці. Вони так само виділяли кошти на розвиток культури, освіти, медицини та ще й намагались швидко реагувати на суспільні виклики. Наприклад, під час голоду в 1830 році фірма українських промисловців «Брати Яхненки й Симиренко» тривалий час годувала тисячі селян.

Поступово Київ ставав основним осередком громадського активізму. У 1913 році в місті було понад 80 благодійних організацій, які допомагали дітям, літнім людям, хворим, учням та студентам. Знамениті родини Терещенків, Попових, Ханенків та багато інших власним коштом засновували лікарні, притулки, гімназії, дитячі садки та різні мистецькі осередки. 

Одним із найвидатніших у той час меценатів був промисловець-цукрозаводчик Василь Симиренко. 10% усіх своїх прибутків він передавав на розвиток української культури — заснував народний театр, підтримував газети та письменників, допомагав виданням за кордоном, які розповідали європейцям про Україну. І це далеко не все. Весь свій маєток у 10 млн карбованців він заповів «на українські справи» за розпорядженням комітету, до якого входив Володимир Антонович, Микола Лисенко, Михайло Грушевський та інші знакові діячі.

Кооперативи Галичини й радянський період

На початку 20 століття, за часів польського контролю над Галичиною, зародився принцип «Свій до свого по своє». Під цим гаслом українці почали гуртуватися, щоб протидіяти поширенню польського капіталу і стимулювати власне виробництво. Так на заході України зʼявилось кооперативне підприємництво. 

На той час всім бізнесом володіла польська шляхта та заможні євреї. У відповідь українці почали засновувати кооперації, що не лише допомогло економіці, а й обʼєднало українців спільними ідеями та призупинило бурхливу еміграцію. 

Тоді ж створили ще й спеціальні комори, «шпихлірі», куди люди добровільно могли віднести рештки зерна. Взимку за потреби його роздавали нужденним, а перед посівами — продавали, за що люди, які це зерно приносили, отримували відсотки. 

Спочатку селяни самотужки обʼєднували власні господарства — призначали голову, скидались грошима, купляли техніку. Їм навіть вдавалось відкривати магазини та згодом експортувати товари в різні країни. Поступово зʼявлялись цілі торгівельні спілки, що зрештою майже повністю витіснило польський та єврейський капітал із Галичини.

У 1883 році архітектор Василь Нагірний та піп Євген Дудкевич відкрили першу кооперативну крамницю «Народна торгівля». За декілька років вона перетворилась на велику мережу і налагодила співпрацю з понад 800 локальними українськими крамницями. До того ж у кооперативі налагодили оптове постачання «від виробника» та навчали українців ведення торгівлі. Косівські майстри теж не лишались осторонь і обʼєдналися в кооператив «Гуцульщина», щоб разом продавати ліжники та килими.  

«Українські гроші — в українські руки — на українські справи!» — таким був один з інших лозунгів кооперативного підприємництва. І він справді працював. Українські підприємці навіть отримали підтримку митрополита Андрія Шептицького. Він не лише доручив священникам допомагати локальним підприємцям, а й організував спеціальні школи, у яких навчалися майбутні кооператори.

Хоч принцип «Свій до свого по своє» постійно зазнавав переслідувань з боку польської влади, що прагнула витіснити українські кооперативи, вони протримались аж до початку Другої світової війни. 

Прихід радянської влади, ясна річ, звів благодійні місії (в їхньому природному значенні) нанівець. Адже в СРСР вважали, що це «допомога, яка лицемірно надається представниками правлячих класів експлуататорського суспільства деякій частині нужденного населення з метою омани трудящих». Зрештою на поняття «доброволець» теж наклали ідейно-партійне значення служіння комуністам. Обʼєктами допомоги стали великі будівництва, освоєння цілини чи збір урожаю. А літніх людей підтримували загони піонерів.

Волонтери незалежної України

Лише з 1991 року в Україні зʼявилось повноправне поняття «волонтер». Дедалі більше людей ставали активістами, допомагали дітям, людям з інвалідністю та іншим вразливим верствам. На початку 1990-х заснували низку соціальних служб для молоді, а згодом створили всеукраїнську організацію «Волонтер», яка мала розвивати цей рух в Україні.

Кардинальні зміни у волонтерстві відбулися у 2014 році на тлі Революції Гідності, анексії Криму та початку війни. Українське суспільство вмить консолідувалось, щоб допомагати протистояти агресору. Тоді за дуже короткий термін створили безліч потужних волонтерських організацій, як-от Повернись живим чи Армія SOS, які працюють і донині.

Вони переважно займались матеріально-технічним забезпеченням військових, збирали кошти та допомагали переселенцям. Навіть міжнародні експерти визнали, що в жодній країні світу не було такого дієвого волонтерського руху, як в Україні. Згодом волонтери почали співпрацювати з міністерствами та іншими державними установами й стали надійним тилом для українського війська.

Звісно, на тлі великої війна хвиля волонтерства набула ще більших масштабів. Їх навіть складно оцінити, адже обʼєднались буквально всі українці навіть далеко за межами України. І не лише вони. Російська агресія консолідувала весь цивілізований світ у спільній боротьбі. Допомога людям та війську стала невіддільною частиною нашого життя, а винахідливі українці за цей час вигадали вже, мабуть, кілька тисяч креативних способів фандрейзингу. 

Все це вивело Україну на абсолютно новий рівень. У 2023-му ми зайняли другу сходинку в рейтингу країн із найвищим рівнем благодійності за версією World Giving Index. Місця в цьому рейтингу визначають за трьома критеріями: допомога незнайомцям, донати та волонтерство. У 2024-му наша держава зайняла сьоме місце. За даними авторів рейтингу, серед дорослих громадян 77% опитаних допомагають незнайомцям, 67% донатять і 27% волонтерять.

Століття минають, а українці й українки продовжують підтримувати та допомагати.